Виступ Надзвичайного і Повноваженого посла України у Великій Британії і Північній Ірландії, Головнокомандувача ЗСУ (2021–2024рр) Валерія Залужного у Chatham House.
23 лютого 2026 р.
Останнім часом моє прізвище з’являється в новинах частіше, ніж зміни прогнозу погоди у Лондоні. І, чесно кажучи, іноді з таким рівнем креативу, що я починаю підозрювати: десь існує окремий департамент, який щодня прокидається з думкою – «А що сьогодні думає Залужний? Навіть, якщо він ще сам не знає».
На фоні чергової хвилі політичних розборок, гучних витоків, файлів Епштейна і глобальних теорій змови, можливо, справді варто поговорити про щось менш екзотичне. Наприклад – про війну в Європі.
Тим більше, що в українців є певна перевага в цій темі – ми в ній живемо.
Мене сьогодні просили виступати українською. Бо це мова країни, яка воює. І мені важливо, щоб цей виступ почули не лише експерти, а й ті, заради кого ми сьогодні тут говоримо. Щоб нас чули не тільки в аналітичних центрах, а й у бомбосховищах.
Я також розумію, що в нинішній атмосфері будь-яке моє слово може бути розібране на цитати швидше, ніж дрон розбирає орду орків. Тому одразу хочу заспокоїти: сьогодні не буде ані сенсацій, ані політичних заяв, які можна винести в заголовок. Вірніше можна, але не бажано. У цьому світі є кого цитувати.
Лише одна проста річ: реальність.
Реальність полягає в тому, що війна в Україні давно перестала бути лише українською історією. Вона стала лабораторією майбутнього. І, як будь-яка лабораторія, вона не питає, чи ми готові до експерименту.
Я знаю, що мене часто описують як «генерала, який мислить технологіями». Це правда. Але ще більше я мислю категорією відповідальності. Бо технології змінюють спосіб ведення війни. А відповідальність визначає, чи буде ця війна останньою, чи лише вступом до наступної.
І якщо вже мене так активно обговорюють у новинах, то дозвольте скористатися цією нагодою з користю. Не для того, щоб пояснити чутки або вплив чиїхось думок на температуру повітря. А для того, щоб пояснити тенденції, які змінюють весь світ. Шкода, що не чиїсь думки.
Бо сьогодні питання не в тому, хто що сказав. Питання в тому – яким буде світ, якщо ми зробимо вигляд, що нічого не відбувається.
Тож давайте все ж поговоримо про серйозні речі.
Без конспірології. Без ілюзій. І, за можливістю, без Мюнхена 1938 року. Принаймні це не до мене.
1947 року через особливе хвилювання людства щодо нещодавно розробленої атомної бомби Альберт Ейнштейн сказав знамениту фразу: «Я не знаю, якою зброєю буде вестися Третя світова війна, але Четверта світова війна буде вестися палицями та камінням».
Саме з цитати цієї розумної людини ми і розпочнемо наш діалог, а саме про те, що Альберт Ейнштейн не знав у далекому 1947 році.
Вважаю, у мене є грандіозна нагода розповісти вам, якою зброєю вже ведеться і буде вестися Третя світова війна і що ж нам усім робити?
Сучасна, а тим паче майбутня війна, вже давно вийшла за межі довгих траншей і потужних танкових кулаків та повітряних боїв.
Бажання вижити, несприйняття нав’язування чужої волі, виняткова креативність і свобода мислення стали винятковим стимулом українців до технічного прогресу. І тому сучасна війна вже інтегрує безпілотні та роботизовані системи, розподілені сенсорні мережі, та весь електромагнітний спектр, тобто віртуальний, інформаційний, електромагнітний, частково фізичний в єдиний район бойових дій. Усе це швидко «інтелектуалізується» під впливом технологій штучного інтелекту.
Я прочитав багато лекцій, написав велику кількість статей, про те, як змінилася й продовжує змінюватися війна. Зокрема, казав я про це ще майже два роки тому. Майже ніхто не хотів у це вірити, багато мене критикували. Проте зараз ця реальність вже минула.
Сьогодні вже не важливо, хто ще мислить категоріями миру та перебуває в ілюзіях минулого. Сьогоднішня війна між нами і російськими окупантами є такою, як є. І ми точно знаємо, що саме зараз достатньої військової сили, щоб якось завадити цій війні, у жодної країни немає.
Підводячи підсумок чотирьох років війни коротко зупинюся на основних висновках:
У сучасній війні, поле бою стало абсолютно прозорим. Це призвело до створення роботизованої kill zone, глибина якої сьогодні складає не менше 25 кілометрів, а можливість знищувати логістику постійно зростає. І сьогодні вже приводить до неможливості використання так званої тилової зони вглиб аж до 50 кілометрів.
Класичний логістичний «зашморг», що був вдало придуманий нами при звільненні Херсонщини, отримав новий імпульс. Усе це призвело до неможливості проводити класичні ані наступальні, ані оборонні дії. Кількість людей, які фізично можуть виконувати завдання в районі бойових дій, мінімальна. Вона і далі постійно зменшується та фактично має тенденцію до заміни на роботів.
Що ж до мобілізації або можливості її покращення?
Досвід і Росії, і наш показує, що традиційний підхід до мобілізації у сучасній війні вже абсолютно себе вичерпав.
По-перше, саме ця війна, тривала і високо інтенсивна, показала: як не дивно, але найдорожчий ресурс у такій війні є саме людський, бо саме для його відновлення потрібно забагато часу, який буде значно більшим за цикли виробництва. Такий ресурс просто неможливо швидко замінити на полі бою.
По-друге, виходячи з того, що поле бою стало прозорим та контролюється в автоматичному режимі роботами, вірогідність виживання саме людини вже не залежить від якості її підготовки і веде до неминучих втрат, що вимагає дистанціювання людини від цієї kill zone.
По-третє, саме наш досвід також підтверджує, що питання мобілізації є чутливим та одним з таких, що впливає на стійкість суспільства у війні на виснаження та на його готовність підтримувати таку війну. Тому й Росія не оголошує мобілізацію, якою інколи нас лякають.
Для Росії воювати найманцями та добровольцями і воювати примусово мобілізованими – це різні війни, і політичні наслідки у таких війнах різні. А отже – майбутні війни це точно не багатомільйонні мобілізації усього населення.
Мова більше йде про технологічну та економічну мобілізацію, як запоруку нерозривного процесу забезпечення і підтримання технологічної переваги над противником.
Роботи сьогодні не тільки виконують допоміжні функції, а й проводять окремі штурмові дії, та навіть беруть живих солдатів противника у полон.
Використання ж будь-якої техніки в цих kill zone, як і людей, перетворилося на справжнє самогубство.
Отже висновок – про демографію і війну. Російсько-українська війна надала країнам з їхніми демографічними викликами критично важливий урок: модель ведення війни, що передбачає розмін людських життів на тактичні успіхи, більше не є логічною і доступною опцією. Хіба для Росії, хоча будь-який ресурс і для Росії є вичерпаним.
На сучасному високотехнологічному полі бою, насиченому високоточними системами ураження, такий підхід є неприйнятним не тільки з моральної точки зору, але й тактичної ефективності. Оскільки, як не парадоксально, зі збільшенням технологічності поля бою саме людина стає на ньому найдефіцитнішим і єдиним принципово невідновлюваним ресурсом. Це особливо актуально для розвинених країн, де демографічні тенденції роблять традиційні підходи до ведення війни все менш прийнятними.
Наприклад, на Європейському континенті жодна без винятку країна не має позитивного індексу народжуваності, і кожна втрата живої сили на полі бою має не стільки військове, а насамперед, соціально-економічне значення. Відтак, технологічна еволюція в напрямку «роботизаціїї» війни запропонувала альтернативу, яка дозволяє зберегти бойову ефективність при радикальному зниженні участі людини та як наслідок – людських втрат.
На заміну наддорогій високоточній зброї, що була справжнім гейм-ченйджером 20 століття, прийшла зброя виснаження. Це дешева і масова, проте досить високоточна зброя, яка з високою швидкістю виснажує дорогі системи озброєнь. Системи на яких до речі і побудована уся доктрина НАТО. Ця зброя виснаження послідовно і ефективно розвивається. Однозначно, жодна країна сьогодні самотужки не впорається з такою навалою. Особливо такі, які є політично обережними. Як наслідок, це ставить під сумнів здатність вести війну навіть ресурсно більшими країнами проти менших в умовах тривалого часу. І навпаки – вибудувати раціональний захист за старими підходами навіть при наявності ресурсу вже фізично неможливо.
Наприклад, війна в Україні показала, що немає особливої різниці в тому, скільки у тебе в боєздатному стані фрегатів, корветів, підводних човнів і навіть ракетних крейсерів.Усе це під силу нівелювати країні, яка не має флоту, оскільки він фактично був знищений на початку війни. І давайте чесно, хто зараз насправді контролює Чорне море?
Підсумовуючи описане, зробимо висновок, що безпека в епоху нових воєн не гарантується купівлею дорогих і унікальних продуктів.
І головне. Успіх у війні на виснаження високої інтенсивності, в умовах здешевлення засобів нападу та їх високої ефективності, залежить від стійкості економіки і її здатності до постійного підживлення. До неї ми ще повернемося. Простіше кажучи, здатністю підтримувати військовий потенціал упродовж тривалого часу в умовах постійних напружень, складної логістики а також прискорених технологічних змін.
Саме економіка в сукупності з політичною і суспільною готовністю стає кров’ю війни. І саме вона є головною ціллю протиборчих сторін. Як зробити так, щоб економіка привела до Перемоги? Для цього у війні для економіки є дві стадії. Спочатку її переводять на військові рейки, мобілізують, а потім її підживлюють. Найскладніше питання сьогодення для України.
А що ж означає, мобілізувати або перевести економіку на військовий стан? Все просто. Зробити так, щоб внаслідок проведеного комплексу заходів планування військового виробництва стало частиною планування військових операцій і не залежало від зовнішніх поставок. Без пафосу і гучних заяв.
Чи бачимо ми це в Росії? Так. Є всі ознаки, що російська економіка переведена на військові рейки і є частиною державної політики. Наслідки цього ми відчуваємо вже щодня і щоночі. До речі, коли будемо говорити про майбутнє, пам’ятайте, що зупинити таку військову машину, майже неможливо. Її можливо лише знищити. Ось саме тому після кожної війни неминуче слідувала гонка озброєнь.
Ще про економіку. Запевняю, що традиційні оборонно-промислові моделі – централізовані заводи, довгі ланцюги поставок, жорсткі виробничі цикли вже не підходять до сучасних умов. Окрім того, що вони створюють велику кількість критичних вразливостей, вони майже не спроможні до адаптації до реальних оперативних умов.
Говорячи про жорстоку війну на виснаження в Україні, звісно потрібно згадати, що це війна проти економічних можливостей. Найуразливішою ланкою цієї економіки виявилася енергетика.
Енергетична інфраструктура в Україні традиційно будувалася за централізованою моделлю: великі електростанції та єдина мережа, що з’єднують регіони. Однак ця війна чітко показала, що така система вразлива до цілеспрямованих ударів. Під час російського вторгнення в Україну удари по електростанціях і мережах стали головним інструментом війни. Метою агресора стало знеструмлення міст. До кінця 2024 року вже до 80% потужностей теплових електростанцій в Україні було виведено з ладу, а передача енергії населенню скоротилася вдвічі. Внаслідок цього у 2026 році мільйони людей опинилися в холоді та без світла саме взимку.
Централізовані об’єкти (великі теплові електростанції, гідроелектростанції, атомні електростанції, лінії електропередач) перетворюються на «ахіллесову п’яту» національної безпеки під час війни. Якщо ворог знищує кілька ключових вузлів, цілі регіони занурюються в темряву. Отже, енергетична безпека нерозривно пов’язана не тільки зі стійкістю економіки під час війни, а й стає частиною національної безпеки. Захист енергетичних об’єктів стає таким же важливим, як і захист територій.
Щоб розуміти повністю нинішню ситуацію, потрібно зупинитися ще на деяких аспектах.
Перш за все, ядерна зброя. А як же вона?
На мою особисту думку, сьогодні ця надпотужна зброя, скоріш за все, нагадує фіговий листок на тілі атланта, який прикриває справжні спроможності того, хто його носить.Вона лише каже, що за ним начебто щось є, проте не показує вже справжніх спроможностей. Це зброя самознищення, перш за все. Але вже точно не зброя стримування. Наприклад, Запорізька АЕС при абсолютній небезпеці сьогодні скоріше стала заручником економічного і політичного тиску, ніж небезпекою.
Наступний аспект. Ракети. Так, вони залишаються в зоні активного використання, попри значну вартість у виробництві. Разом з тим, їхнє функціональне призначення з суто військового застосування змінилося на участь у так званому «ракетному терорі», який призначений саме для нанесення ударів по економічних потужностях держави. Імовірно, цей вид озброєння залишиться найкоштовнішим у війні на виснаження, не тільки через вартості виробництва, а й через неможливість на нинішньому етапі застосовувати інші рішення для захисту, окрім протиракетних систем, які звісно, будуть дорожчі за самі засоби нападу.
Ракети стають ще однією зброєю виснаження держави. Це очевидно. З іншого боку, їх обмежена кількість у виробництві завжди буде давати прогнозовані потреби засобів ППО, які з правильною тактикою застосування можуть принести результат з обмеження ефекту виснаження. Звісно, вже сама наявність таких ракет спонукає противника до необхідності мати більше дорогих систем ППО, що буде досить відчутно для економіки. Саме тому дехто досить обережно ставиться до можливості України мати такі озброєння. Бо це дійсно шлях до нашої перемоги, а також частина забутої теорії неядерного стримування.
Окремо для розуміння повної картини я зупинюся на літаках. Російські військово-космічні сили є другими за потужністю у світі, вони поступаються лише США. А отже за загальною кількістю бойових літаків Росія має величезну перевагу над Україною. Проте російські літаки дуже рідко наважуються заходити глибоко на територію України, через загрозу бути збитими системами ППО того ж західного виробництва. У цій війні класичні повітряні бої також трапляються рідко. Усе через вартість. Наприклад, винищувач 4-го покоління СУ-30 коштує близько 50 млн доларів США й може безперешкодно бути збитим ракетою до системи PATRIOT вартістю 4.5 млн доларів США. Така проста арифметика показує, що ця зброя не може бути зброєю виснаження, проте як платформа для використання такої зброї застосовується досить ефективно.
Отже сьогодні роль ударних літаків все ще зберігається як платформа для нанесення ударів по наземним цілям зброєю виснаження та у якості носія систем ППО. Проте без входу в зону зіткнення з системами ППО противника. Можемо з упевненістю констатувати появу власної kill zone для пілотованої авіації і лише підтвердити, що людина все більше віддаляється від цієї зони. Така ситуація в небі дає можливість до проведення операції з прориву системи ППО противника саме шляхом її виснаження іншими засобами. Звісно, це буде потребувати ресурсів.
Все вищесказане лише в загальних рисах описує зміни, що відбулися після початку російсько-української війни, як найбільшого конфлікту в Європі після Другої світової війни. Ще раз зауважу, що внаслідок розвитку науково технічного прогресу кожний домен (морський, повітряний, наземний, космічний, кібер) вже зазнав глибокої трансформації й продовжує швидко трансформуватися під впливом розвитку технологій штучного інтелекту. Цей процес докорінно змінив роль традиційних засобів озброєння та вплинув безумовно не тільки на характер ведення бойових дій, а й на процес підготовки, організації і формування оборонних спроможностей.
Усе це змушує адаптуватися воєнну стратегію, тактику та оперативне мистецтво. Саме поява нових технологічних рішень призводить до найбільш революційних змін у веденні бойових дій. В минулому це був порох, літаки або ядерна зброя. Сьогодні це безпілотні системи та штучний інтелект.
Отже, коли ми ведемо мову про війну майбутнього, то маємо констатувати, що революція воєнних технологій на основі безпілотних систем та штучного інтелекту надають безпрецедентні інструменти для війни та знищення військово-економічного потенціалу противника. Проте вже зараз можливо побачити основні тенденції щодо розвитку цих технологій. Головними функціями, що невпинно розвиваються у тому числі й за рахунок впровадження у процес штучного інтелекту і несуть загрозу, є функція ройового застосування та функція автономності.
Простіше кажучи, у найближчий час з розвитком ресурсної бази та апаратного забезпечення ми будемо бачити як більш розумні та дешеві дрони атакуватимуть десятками і навіть сотнями з різних напрямків і висот, одночасно з повітря, землі та води.
При цьому автономність цих дронів буде розвиватися у двох основних напрямках. Або у сформованому єдиному централізованому цифровому просторі, в загальній системі управління та взаємодії в реальному часі. Де усіма діями і процесами керує все ж людина, хоч і за допомогою ШІ. Або шляхом повністю автономних, роботизованих комплексів («роїв»), як бойових, так і забезпечення. Такі дрони будуть наділені високим рівнем індивідуального штучного інтелекту, що вчиться і розвивається в реальному часі в межах, необхідних для виконання бойових завдань, не потребують постійного зв’язку між собою або з командними вузлами для реалізації покладених на них місій.
Це фактично перенесення відповідальності на борт окремої тактичної системи (дрона).
Звісно, можливо розглядати варіант і поєднання цих базових архітектур. А саме використовувати переваги мережі, коли це можливо, і переходити в автономну «темряву», коли іншого вибору просто немає.
Тоді, логічно, найбільш актуальним завданням для тих хто потребує довгострокових гарантій безпеки, є, у тому числі робота над удосконаленням алгоритмів ройового інтелекту з одного боку та пошук способів боротьби та протидії роїв дронів з іншого. Звісно, сама «лабораторія», де усе це випробовується зараз, розташована саме в Україні. Нагадаю, що саме в ніч з 6 на 7 вересня 2025 року Київ був атакований одночасно 862 дронами – камікадзе типу ШАХЕД.
Отже погоджуємося ми чи ні, майбутня війна – це війна автономних і напів автономних роботизованих систем. Саме змагання за використання всього потенціалу автономних ройових БпЛА очевидно зможе надати вирішальну перевагу як у безпосередній бойовій ефективності, так і в можливостях гарантій безпеки. Звісно перспективи розроблення технологій роїв дронів (БпЛА, наземних, надводних, підводних) в Україні потрібно розглядати через критичну залежність від глобальних ланцюгів постачання мікроелектроніки. Тому майбутні безпекові альянси, імовірно, і будуть будуватися за ресурсно-безпековим принципом. Для України, на жаль, розвиток відповідних національних спроможностей неможливий без повноцінної реалізації стійкого партнерства та впровадження відповідної політики в сфері цифрових продуктів та послуг військового призначення.
Російсько-українська війна станом на зараз з технологічної точки зору знаходиться в перехідному періоді. Це той період, коли технології стрімко розвиваються, проте їхній розвиток ще недостатній щоб, наприклад, повністю виключити присутність людини в районі бойових дій, або забезпечити повну автономність безпілотних систем.
Проте і виконання оперативних завдань класичної війни вже більш як два роки абсолютно неможливе. Традиційні озброєння і структури все ще застосовуються, але поступово виводяться або трансформуються. В умовах недосягнення політичної мети війни з боку Росії та неприйняття капітуляції з боку України, Росія приходить до збільшення інтенсивності атак на інфраструктуру, енергетичні системи, транспортні вузли та інші ключові елементи державного управління і життєзабезпечення. Відтак стратегія війни вже спрямована не стільки на захоплення територій, скільки на виснаження ресурсів та можливостей противника саме для досягнення своїх цілей.
Усе це відбувається на фоні очікуваного розбалансування старого світового порядку. Це також посилюється політикою США щодо недотримання міжнародно-правових рамок, що може привести до остаточного знищення існуючої міжнародної системи. Системи, яка б могла суто теоретично вжити заходів щодо країни агресора та слугувати майбутньою опорою, наприклад, мирного договору. В тому числі вказані кроки США посилюють суперечності всередині НАТО та ведуть до зниження як реальної ефективності Альянсу, так і скоординованої допомоги Україні.
Росія ж таку ситуацію використовує для скорочення санкцій, розгортає військово-промисловий комплекс, накопичує необхідні технології та отримує додаткову підтримку від Китаю. Запрошуючи Україну на переговори, починає війну на набагато вищому стратегічному рівні. Війну проти жінок, дітей і літніх людей, не шкодуючи ні дорогих ракет, ні «шахедів», примушуючи їх замерзати в холодних містах, сподіваючись на швидку капітуляцію.
У такій ситуації, коли напруження та інтенсивність війни на виснаження зростає, звісно, потрібно знайти рішення, яке б не тільки не зашкодило нинішній геополітичній ситуації, а й стало основою для майбутнього миру, миру на основі сили потенціальних можливостей, а не зобов’язань.
Таке рішення може включати виконання трьох паралельних завдань.
Перше і надскладне завдання полягає в обов’язковому збереженні максимального кола партнерів та поваги до їхніх інтересів, без яких сьогодні неможливо витримати російські удари та здійснювати тиск та фактично вибудувати майбутній оборонний альянс, без шкоди майбутнім союзникам. Це тонка і виважена дипломатична робота, яка не мала аналогів у світовій історії через абсолютно небувалі умови, у яких опинилися усі учасники цього процесу.
Бо старі правила вже не працюють, проте все ще мають великі сподівання, а нові ще навіть не сформульовані. І коли це станеться, в якій перспективі – невідомо.
Чи не головною умовою цього процесу є збереження перш за все демократії і свободи та рівня життя, що є головним надбанням, наприклад, Європи. При цьому є великий ризик прийти до ситуативних угод, цинічних домовленостей і короткострокових інтересів без жодних спільних рамок.
Проте, це необхідно зробити. Бо саме уроки цієї війни кажуть про необхідність об’єднання зусиль для створення оборонних можливостей.
Ця війна, а також аналіз сучасного розвитку воєнних можливостей провідних країн світу засвідчують наступне: окремі держави зможуть самостійно створювати технологічну перевагу за окремими напрямами, проте жодна держава не зможе забезпечити самодостатність за всім спектром критичних воєнних технологій. Відтак, пошук союзів і партнерств для спільної розробки та обміну передовими технологіями та посилення виробничих потужностей стане абсолютною необхідністю не тільки для нас, а й для країн, які прагнутимуть забезпечити власну технологічну перевагу та конкурентні спроможності в потенційних конфліктах. Звісно, я веду мову про Європу, де Росія залишиться джерелом небезпеки на невизначений термін.
Нам будуть потрібні технологічні альянси, а не статті договорів, де країни об’єднають з нами свої ресурси, технології та інноваційний потенціал для досягнення спільної стратегічної переваги і як наслідок – отримання сили потенційної можливості.
Друге надважливе завдання полягає у стабілізації лінії бойового зіткнення та захисту критичних об’єктів та інфраструктури. Саме досягнення тактичних успіхів навіть через власні високі втрати живої сили та енергетичний терор є основним предметом, з одного боку, тиску на тих, хто може впливати як не на закінчення війни, то хоча б на зняття санкцій та нашу підтримку та залякування майбутніх партнерів з іншого.
Тоді, коли вже зрозуміло що це війна на виснаження, де головною метою є виживання економіки, потрібно відійти від класичної стратегії максимального нанесення втрат і послідовного розгрому противника. Окрім цього, імовірно, через неможливість вирішення питання покращення мобілізації та невідповідності демографічних показників з Росією, єдиною стратегією є не симетрична відповідь та слідкування логіки ворога, а заміна самої суті війни. Потрібно зробити війну для Росії дорожчою і як наслідок такою, що веде до неминучої поразки. Тоді, очевидно, що сьогодні виконання завдання щодо стабілізації лінії зіткнення можливо лише через максимальну технологізацію оборони. Але перехід до високотехнологічної оборони можливий лише за умови наявності стійких оборонних позицій. В разі, якщо ці позиції можуть опинитися на несприятливих рубежах, а лінія фронту не стабільна, це може звести нанівець можливості технологічної переваги. Наприклад, через розпорошення зусиль для ліквідації тактичних проривів. Стійкі оборонні позиції також можуть забезпечити зменшення напруги та втоми тих, хто там перебуває, а також дозволить підготувати необхідні резерви та масштабувати оптимальні технологічні рішення.
Важливо також розуміти, що усе це має відбуватися обов’язково зі здобуттям необхідної управлінської дисципліни, що надасть необхідну перевагу. Саме тому, Росія постійно застосовує тактику м’ясних інфільтрацій та контролю тилових районів, щоб не лише захопити додаткові території, а й не дати нам можливостей для перехоплення технологічної ініціативи. Такою ж виглядає ситуація і з захистом критичної інфраструктури. Проблема навіть не в тому, що для її захисту потрібно більше ППО та інноваційних рішень, а в тому, що ця система, наприклад енергозабезпечення, вже не може існувати і захищатися у тому вигляді, якому була створена в 50–х роках минулого століття. Імовірно, у таких умовах необхідно більше уваги приділити стратегії децентралізації енергетики як способу підвищення стійкості країни до будь–яких ударів.
Саме військові дії та їхні наслідки надали цій концепції нагального характеру: децентралізація перетворилася з питання ефективності на питання виживання країни.
Децентралізація енергії передбачає перехід від кількох великих джерел енергії до багатьох малих, розподілених по території. Це реалізація концепції розподіленої генерації: електроенергія та тепло виробляються ближче до споживача на місцевих електростанціях з низькою потужністю, відновлюваних електростанціях, у мікро та міні-мережах. Саме така архітектура суттєво підвищить живучість енергосистеми перед загрозою зброї виснаження. Це надскладний процес, проте очевидний і передбачуваний, на відміну від обіцянок не руйнувати таку систему або випускати більше систем ППО.
Імовірно, процес відбудови потрібно розпочинати вже, не чекаючи «peace deal», якої може й не бути, та запускати новий формат миротворців, які не воюють, а відновлюють.
Головний висновок полягає в тому, що енергетична система стала новим фронтом у війні, а її стабільність визначає результат протистояння. Перехід від радянської централізованої мережі до сучасної децентралізованої, гібридної системи – це не лише модернізація, а й здатність країни виживати, а значить перемагати.
У будь-якому випадку, збереження і захист критичної інфраструктури мають опиратися на реальні, а не на очікувані та неконтрольовані спроможності.
Третє завдання полягає у переконанні наших партнерів у необхідності введення відчутних санкцій та не зниження санкційного режиму проти Росії. У війні на виснаження це єдиний дієвий механізм припинення війни, який полягає у позбавленні агресора самої можливості ведення війни.
Остання активність Росії в США й посилений терор наших міст свідчать про відчутні проблеми в економіці Росії. Це реальний сигнал, який лунає фактично зсередини російського державного апарату. Погіршення економічного становища, загроза загибелі громадян на війні поступово створює принципово іншу ситуацію сприйняття росіянами правлячого режиму і ставить під питання стійкість усього тоталітарного режиму. Саме такий вибух «економічної кризи» змусив колись радянський союз припинити війну в Афганістані й привів до фази втрати керованості.
Військова економіка, заповнена величезними витратами на оборонні замовлення та виплати найманцям, має підійти до точки надлому.
Дуже важливо нам продовжувати наносити удари по джерелах російських доходів, паралельно з санаційною підтримкою партнерів. Серед основних заходів має бути скорочення закупівель російських енергоносіїв та боротьба з тіньовим флотом, особливо в Балтійському морі.
Звісно, гроші на війну в Росії будуть до останнього. Проте розуміння того, що обмеження її економічних можливостей та ізоляція мають бути незворотними і єдиним, що можуть привести до завершення війни.
Будь-яка війна є черговою помилкою людства і величезною трагедією. І хоча причини війни легко з’ясовуються і завжди зрозумілі, то її наслідки абсолютно непередбачувані.
Кожна війна є по-своєму унікальна. Кожна з них завжди потребувала саме своєї унікальної стратегії. Проте єдине що об’єднує усі війни, це їхня суть – вони завжди є актом насильства, та те, що вони закінчуються. Саме через її суть, через насильство, людство, керуючись інстинктом самозбереження, завжди намагалися закінчити і закінчували війну. Навіть 100 літня війна, яка тривала майже 116 років, закінчилася. Очевидно, що і війна, яка триває 13-й рік в Україні, має закінчитися. Це неминучий процес, який має фіналізувати і закріпити досягнення політичних цілей сторін, що воювали.
Важливо, що людські страждання у суцільному свідомому насильстві майже ніколи не закінчували війни. Не завжди в історії, а якщо точно, то за великим винятком, комусь вдавалося досягти своїх цілей. Тому кожна сторона має право на виправдовування своїх втрат та лише свою, притаманну їй, історичну справедливість. І саме це інколи спонукає до війни все більше і більше учасників, а тому згодом війни стають не лише довгими, а й глобальними. Так і зараз, намагаючись задовольнити апетити чергового агресора, світ стоїть на порозі ще однієї війни, яка як відомо, зовсім невідомо як закінчиться.
Тому у світового співтовариства є свій вибір. Чи стати «Мюнхенськими зрадниками» 21 століття й прийняти всі страждання війни, чи зупини війну так, щоб уникнути іншої. Поки ще відправляти своїх солдатів на війну все ще не потрібно.
Поки достатньо хоча б нашим друзям проявити волю й показати своє ставлення до того, що вчорашні вбивці українських дітей будуть брати участь в Параолімпійських іграх. До речі, кожна катастрофа починалася після таких Олімпіад, де наче б то спорт був поза політикою.
У нас, українців, вибору вже нема. Ми або загинемо, або виживемо. Формула виживання проста: продовжувати боротись, укріплювати економіку та зберігати єдність.
Валерій Залужний